Замість «різнокаліберного» літературного зорепаду, що вже маємо на книжкових полицях, українська література потребує нового героя, де не тільки «рветься коріння й скорбить співчуття», але й такого, який наділений благородністю, розумом, енергією та волею. Аби не йти по життю навмання, така література вкрай потрібна. І вона є, про що свідчить немала кількість книг, автори яких стають лауреатами тих чи тих літературних премій. І не тільки.
Щойно з-під пера Любові Васильєвої вийшла книга-роман «Крізь призму сльози». Хочеться відзначити надзвичайний інтонаційний лад книги, яка читається з неабияким зворушенням та подивуванням, надто вже, коли йдеться про тернисту дорогу тих, хто йшов по ній як на Голгофу. Тут вистачає всього: і безмір емоцій, мудрості та доброти, синівської любові до Неньки-України.
Упродовж багатьох століть на почесній варті світової літератури завжди стояло Слово, в серцевині якого ховалося сяєво людських почувань, а їх справжня глибина утворювалася не за крайвежами світу, а в криницях людських душ. Здавалося б, і не варто шукати відповіді на питання, чи може миготіння років і століть незримо змінювати світ. Однак, викресаний автором сюжет, що тримається на основних почуттєвих елементах, стає свіжим струменем його поезії про непідробне відчуття болю за становлення і відродження України. Про те, що українська література живиться національною духовною плоттю, найсокровеннішими джерелами народу, можемо простежити на прикладі твору нашого земляка Сергія Аркадійовича Коломійця під поетичною назвою «Білозірка».
