Вибори чи змагання дурисвітів?

Сьогодні "Опозиційний блок" та усі його дочерні новоутворення стали приводом для насмішок у соціальних мережах, адже є фактичним синонімом безладу та казнокладства, і не розуміють цього хіба що немовлята!

Як йшли в депутати,
Казали нам: «Люди!
Повірте, ніхто з вас
Забутий не буде».
Виходить, обранці
Нам правду казали.
Ніхто не забутий –
Усіх обікрали.

Олексій Бойко

Ще не так давно, ідучи на вибори, президент-втікач обіцяв почути кожного, тож в погаслих й вицвілих очах багатьох українців зблиснули діамантові горошини надії. Назбиравши повні вуха обіцянок, частина з них повірила у можливість жити заможно за демократичними законами, вільно обирати свій шлях, впливати на життя, на владу, формувати та висувати політиків, які будуть представляти інтереси більшості, Але, як виявилося, то були лише слова. Так само на всіх рівнях влади повні торби обіцянок роздавали і його менші побратими-регіонали. Вже наступного дня, опинившись при владі, наші вожді й поводирі геть змінили свої орієнтири й вдалися до переділу території впливу, переділу влади, а заодно й переділу душ. Свого часу маючи все, народ всього й лишився. «Паперєднікі» ще раз довели, що влада для владолюбців – повітря, якою вона дихає, наповнює груди, припинає до ноги своїх підлеглих. При цьому вождізм не обмежувався тільки їхнім цехом – провінцій для впливу не передбачалося.

З метою задурманити свідомість обивателя, шахрайська влада, спираючись на довгі ноги брехні та облудні тиради, що масово тиражувалася в друкованих ЗМІ та «на голубом глазу», стала робити героями казнокрадів, злочинців, торбохватів та простих злодійчуків. Авжеж, на чесного при великій владі стали дивитися як на невдатного дурня. Робити добро людям – така робота для влади виявилася бридкою.

І полетіли в минуле паперові клапті з обіцянками-цяцянками, а українці стали ходити без правди у ногах. Перебуваючи у колотнечі нісенітниць, народ не тільки стомився духом, але й відчув себе головою відцвілої кульбаби в лапах вітру. Набравшись на політичному, економічному й соціальному полях реп’яхів, народ лишився трибу українського життя, його вершин і низин.

Та коли під журавлине голосіння черговий осінній вітер 2013 року зашарудів листям й зістарив не раз почутий інформаційний лемент про асоціацію з Євросоюзом, народ зрозумів – життя вирує тільки в задзеркаллі. Коли ж молодь столиці України вийшла на Майдан, і зерна людського страшний Сатана став чавить у людині на макуху, аж раптом в ранок «загарчали двері». Нагромадивши грона гніву, народ дружно став на захист своїх честі та достоїнства й прогнав пихатих вовків і безсовісних лайдаків з насиджених місць. Щоправда, не всіх. Частина з них встигла перефарбуватися й схопилася своїми кістлявими (і не дуже) руками за древка нових прапорів. «Комітетчики» із колишньої команди Партії регіонів тепер перегрупувалися під новими партійними назвами: «Опозиційний блок», «Індустріальна партія», «Партія розвитку України», «Сильна Україна», «За мир», а дехто з хитрих хитрованів шкодить державі та народу, підгодовуючи з долоні ватників-чминдриків, аби ті повсякчас напинали вогняні луки й пускали їх у мирні оселі. Аби у нас ще більше стало горя. Обагрені українською кров’ю Майдану, невидимі й незловлені, вони безперешкодно прагнуть помсти.

… Від тих подій, мов пшоно з лійки, минули майже два роки. Вже листячко жовтіє, пряде тумани нова осінь, тепер уже 2015-го.

У шарудінні брехливих слів і ганебних вчинків претендентів на мандати створено «Опозиційний блок» й у моєму рідному Кременчуці. Хотілося б запитати у цих, новоспечених на теренах наддніпрянського міста, майстрів марнослів’я: в опозиції до кого? України? Кременчуцької громади чи тих воїнів, що вдень і вночі боронять нашу землю від явного й прихованого ворога?

Як відомо, нині наша доба лежить заюшена й обдерта, а українська земля димить й здригається від обстрілів ординських мочил, які з чорною косою внадилися по наші пісні й колишуть нам криваві роси. То, може, нам варто сказати: досить?!! Тим, хто розміняв совість на харчі; тим, хто за п’ять років «сидіння» в згаданій уже залі «сміху» збагатився сам, але нічого не зробив для громади; тим, хто безупинно плескає-ляпає язиком, але забуває, що згода будує, а незгода – руйнує.

І не треба сподіватися від них неможливого й нереального, хоча наша віра, іноді відриваючись від землі, таки шукає надії у запаморочливих емпіреях.

І все ж: чи віднайдемо серед претендентів одержимих високими ідеалами Правди і Свободи і чи стануть вони лицарями честі й високого чину? Та хто ж таки проведе нас, виборців, які вірять в казку, крізь вічність – і крізь мить також – рівною дорогою, аби ми не збилися з кроку?

Відомо ж бо – незламні продовжують йти уперед, аби в сьогочассі промінь світла не погас. Але чи зробить дорога їх сильними, покаже час.