Кременчук хоронить своїх синів – Героїв, що лишають власних дітей сиротами

Похорони бійця-кременчужанина Вадима Пугачова

19 травня, у Кременчуці поховали 24-ого загиблого в АТО мешканця нашого міста. Цього разу ним став Вадим Пугачов, котрий воював у 92-ій механізованій бригаді. Чоловікові було 40 років, у нього залишився син та старенька мати. Боєць загинув від куль військових-найманців, котрі вже потрапили в український полон, втім від цього побратимам героїчно загиблого Вадима аж ніяк не легше.

На прощання з Героєм до МПК прийшли учні 5 гімназії, де колись навчався військовий. Прийшла проводжати в останню путь свого колишнього учня і перша вчителька Вадима. Чоловіка поховали на Свіштовському кладовищі.

Осиротілою залишив доньку й інший загиблий в АТО кременчужанин, на похованні якого були присутні всеукраїнського ТБ, зокрема «5 каналу». Олександр Поросюк виховував доньку Аліну сам. Його ховали 22-им. Ці похорони стали для міста майже знаковими, адже Сашко був батьком-одинаком і добровольцем, «таких як Сашка – так мало в нашому житті». Тож хіба повинні вони гинути від куль снайперів чи від розірваних снарядів? Тим не менше війна триває, бійці гинуть, а Кременчук продовжує оплакувати своїх синів.

У загиблого вдома залишились мати та донька.

Червоне на чорному, троянди та гвоздики. Море квітів. Закрита труна. 30 квітня на похованні нашого земляка Олександра Поросюка, загиблого 27 квітня під Волновахою, були присутні рідні, друзі, військові, більше сотні кременчужан.

Ті картини сліпучого горя стоять перед очима й досі, хоча Олександра вже більше як два тижні тому поховали на Свіштовському кладовищі поблизу міста.

..Невтішна мати, яка майже увесь час голосить і ніби не усвідомлює, чому її «син лежить у закритій коробці», звідки немає ходу. Чотирнадцятирічна донька загиблого Аліна стримано стоїть поруч. Вона начебто зараз емоційна опора для бабусі. Брат Олександра і рідний дядько осиротілої дівчинки також тут. Як може, намагається підтримати обох рідних жінок, які за трагічних обставин лишилися без свого захисника.

Олександр Поросюк був військовим кухарем та бійцем 72-ї окремої механізованої бригади і загинув під час мінометного обстрілу. Прямо попереду нього розірвалася міна діаметром 120 міліметрів. Разом із ним постраждало від поранень ще двоє бійців, стан котрих наразі стабільно-важкий. Втім вони принаймні, і слава Богу, лишилися живі. Олександр же взяв, як то кажуть, удар на себе. Він загинув прямо на місці від численних осколкових поранень. Тому його тіло ховали у закритій труні.

Присутні не стримують сліз. Плачуть жінки та дівчатка, плачуть і чоловіки, втім намагаючись все ж таки по-чоловічому триматись. Квітами устелене підніжжя домовини, поряд з яким традиційно, оплетене чорною стрічкою, розташоване фото загиблого. Відкритий прямий погляд. Обличчя людини, яка розуміла свою мету. При перегляді видається, ніби ти сам був знайомий з цією людиною. Усвідомлюючи подвиг бійця, розумієш, жаль, що насправді знайомий із не був. Знайомі ж та близькі друзі Олександра, присутні на похоронах, також не ховають розпачу і сліз. Висловлюються про покійного щиро і виключно позитивно, мовляв, врівноваженою та розсудливою людиною був Саша. Не вірять, що таке сталося саме із ним. Стверджують, що вочевидь його рішення йти на фронт було зваженим і свідомим.

Однокласницям та однокласникам загиблого Саші впродовж усієї прощальної траурної церемонії у очах стоять сльози. Їм взагалі складно говорити будь-що, втім все ж таки наважуються, розуміючи, сліз вже не втримати. Жінки дістають паперові хусточки і, обережно поділившись з чоловіками, починають розповідати. Сашко, виявляється, ніколи не жалівся на життя, не дивлячись на те, що рано втратив дружину і опинився з маленькою донькою на руках сам. Дівчинці, за словами шкільних друзів Олександра Поросюка, тоді не було й чотирьох рочків. Він був відповідальним татусем та уважним сином, ніжно люблячим батьків. Фактично сам виростив дитину, допомагаючи при цьому своїм старим. Ніколи не жалівся, не «вішав» своїх проблем на оточуючих. До нього самого можна було прямо й просто звернутись по допомогу. Чим міг, допомагав. Одна із жінок витягає з сумочки фотографії, старі, ті самі, на яких зображено дитячі історії. Чорно-білі світлини миготять любов’ю до життя ще зовсім юних старшокласників. Саша Поросюк упізнається одразу. Те саме світле обличчя, той самий прямий погляд. Дивлячись на загальну безтурботність цього фото, так складно повірити, що саме із Сашком усе це сталося..

Колишня класний керівник Олександра говорить про нього як про особистість, що з підліткового віку мала високе почуття власної гідності. Сашко, говорить Валентина Павлівна, мав розум і власну точку зору, завжди вмів постояти за себе, втім першим ніколи не провокував інших. Він вмів стримувати емоції, здебільшого всі проблеми і переживання тримав у собі. Поводився як майбутній чоловік ще хлопчиком, оголюючи ті риси власного характеру, які врешті решт зробили його Героєм. Дивлячись на Аліну, зовні нібито спокійну та серйозну не по роках, одразу розумієш, чия вона донька.

Подальша доля дівчинки наразі вирішується і якою вона буде, поки що невідомо. Можливо їй призначать опікуна, а може направлять у дитячий будинок. Останнього для дівчинки, звісно, не хотілося б. Про це говорить її класний керівник, Світлана Євгенівна. Вона разом із 8-А та учениками паралельних класів теж присутні на прощанні із загиблим бійцем. Наголошує, що діти самостійно висловили бажання бути сьогодні тут і підтримати однокласницю, яку поважають, адже Аліна – розумничка і хорошистка. Гроші на квіти восьмикласники та друзі сироти зібрали також за власної ініціативи. Друзі підтримують дівчинку чим можуть, а сама вона тримається дуже мужньо.

Інакше і бути не може. Аліна – донька справжнього Героя, без зайвого пафосу, людини, котра завжди мала мету і власну життєву позицію. Таких – не вистачає. Не вистачатиме тепер Олександра Поросюка і всім нам. Жаль, познайомились кременчужани з його особистістю за таких жахливих обставин. Втім, він стане прикладом для тих хлопчиків – однокласників його доньки, котрі, стоячи поблизу труни загиблого бійця, дмухають один одному в очі, аби спинити сльози. Восьмикласники, вони ще зовсім діти. Але їхня воля до життя сформується на прикладі Героя, який своїми життям та смертю, з-поміж інших, творить історію.