Літературний рух у Кременчуці – створюємо комфорт для інтелектуалів

Пишу я з дитинства. Буквально, з дитячого садочка. Віршики і казочки, пізніше за віком – твори, ессе, статті. Закономірно і цілком логічно, що за таких обставин я, перебуваючи в процесі пошуку так би мовити істот-«собіподібних», втрапила у стан ситуативної зкутості через відсутність бодай якогось живого кола літературно-освідченої молоді у місті. Це, трапилось, коли мені було шістнадцять.

Єдина на той час у Кременчуці літературна спілка «Цвіт калини» виявилась широко представлена поетами похилого віку та пострадянського гатунку, що мене, молоду людину з «покоління пепсі», себто абсолютно нової інтелектуально-часової формації, аж ніяк не влаштувало.

У вісімнадцять я вже працювала позаштатним кореспондентом у глянцевому столичному виданні. Працювала не один рік і цілком успішно. Втім, змістовність цього меседжу не в тому, аби розповісти про життєві чи професійні успіхи. Він - про інше. Якість того нового простору, в якому я опинилася, була куди вищою, а перспектива і альтернативи - ширшими. Київ, поетичні вечори, презентації книг, неформатні зустрічі і спілкування з літераторами та критиками, рух, динамічність, думка, дія..

Тепер, коли життя знов закинуло мене на терени рідного краю, мені є з чим порівнювати. Тут майже нічого не змінилося. Та сама культурна задуха, прісна атмосфера інтелектуального застою, та сама єдина інституалізована міська спілка поетів «Цвіт калини», ті самі обличчя, змарнілі від відсутності творчих перспектив та виснажені пострадянськими римами й, часто, популістичними поривами до патріотизму в сьогоденній поезії.

Днями питаю у поета та члена спілки:

- Міська влада вас хоч якось підтримує? – той відказує – Що Ви? Нещодавно за власний кошт опублікували альманах. Говорити про нас у ЗМІ - не хочуть, слухати – теж. Конекту між молоддю та старшим поколінням взагалі немає.

Сумно. До болю сумно за місто. І за цих досвідчених, насправді вартих уваги людей. Не кожен зможе отак роками, не отримуючи стимулу і мотивації, лишатись вірним єдиній справі, тим більше тій, що немає ні фінансування, ні зацікавленості від громадськості. Сумно і прикро дивитись на чоловіка, якому є що розказати молоді і якого ніхто, геть ніхто не прагне почути.

Соромно, коли на відомого в Європі та світі українського письменника Сергія Жадана у Кременчуці приходить тридцять з лишнім інтелектуалів. Натомість у Кіровограді, Дніпропетровську, Харкові, Києві та Львові він збирає повні зали й сотні охочих до літератури слухачів та читачів.

Ми живемо поряд. Ми нічим не відрізняємось від власних сусідів. Майже нічим. Інші міста люблять і цінують поезію та літературу. А ми, кременчужани, виходить, до власного сорому, ні. Інші міста плекають інтелектуально-творчий багаж і помножують його, а нам, жителмя Кременя, виходить, до того в останню чергу чи й взагалі абсолютно байдуже!

Комфортне місто, моє, нехай і промислове, місто, дає змогу дихати вільно всім. Поетам, інтелектуалам, майбутньому нації в першу чергу. Бо без культурних надбань – нація гола і духовно зголодніла, безперспективна, пуста.

Хочеш змінити світ – почни із себе. Я, редактор даного ресурсу та громадський діяч, ініціювала створення проекту Літературного руху у Кременчуці і незабаром отримаю міні-грант на його реалізацію.

Давайте кожен почнемо із себе, творімо комфорт у власному місті, щоб вільно жити, думати, дихати, рухатись до спільної мети!